Чверть століття — разом із «Лествицею»!

• Про воскресну школу «Лествиці», яка за чверть століття морально й духовно виховала сотні юних мешканців міста.
• Про сам Центр православної культури, що працює на вулиці Шевченка, 23, при якому для всіх охочих відкрита чудова бібліотека з унікальним фондом книг.
• Про телестудію «Лествиця», яка створила сотні найцікавіших програм і фільмів, що здобули десятки найвищих нагород на всеукраїнських і міжнародних конкурсах.
• Про музично-культурологічний проєкт «Місце зустрічі — Острів класики», в рамках якого поціновувачі прекрасної музики могли безкоштовно насолоджуватися майстерністю виконавців різних жанрів.
• Про Міжнародний кінофестиваль «Кіноасамблея на Дніпрі», що став явищем загальноукраїнського масштабу, де свої фільми представляли відомі режисери та актори десятків країн світу.

А також — про багато інших проєктів, про які з теплотою в серці та вдячністю в пам’яті згадують тисячі людей, яким пощастило зустрітися з отцем Ігорем та його центром.

Але сьогодні ми не будемо занурюватися в ці теми. Замість цього поговоримо з отцем Ігорем про життя та складні вибори, які вона ставить перед нами.

… Походячи з родини, у всіх сенсах моральної й духовної, він із дитинства мріяв не про священицьке покликання, а про музику. Оркестровий, сесійний, сольний джазовий музикант. Лауреат міжнародних джазових фестивалів у Пасвалі, Москві, Пермі, Дніпропетровську та Данії.

Робота з відомою зіркою Радянського Союзу Софією Ротару, для джазового музиканта Ігоря Собка та його друзів, скоріше за все, була вимушеною необхідністю і способом виживання на початку 1990-х. Зі знаменитою співачкою він на гастролях працював недовго, адже молодий музикант бачив свою індивідуальність і неповторність у виконанні власних творів — джазовою мовою, але в слов’янському мелосі. За кілька років у Свято-Троїцькому кафедральному соборі міста Дніпропетровська його вже будуть називати «отче» та брати благословення, а він заснує Центр Православної культури «Лествиця».

У день, коли «лествичники» відзначають своє 25-річчя, а духовний наставник центру — ювілей 60-річчя, заслужений працівник культури України, протоієрей Свято-Троїцького собору Дніпра Ігор Собко дав ексклюзивне інтерв’ю

«Наші проєкти — це здобуток всього колективу»

— Отче Ігоре, ви вже 25 років із «Лествицею», зазвичай на ювілеї підбивають підсумки.

— 25 років — це насправді чимало, можна сказати, майже половина мого життя. Підбивати підсумки — не моя справа. Це можуть зробити люди, які отримали користь від наших скромних праць. Моє завдання і завдання співробітників «Лествиці» — працювати для якісного і духовно корисного результату. Я якось казав, що своїм творчим і місіонерським служінням ми намагаємось заповнити порожні ніші в культурному, освітньому, просвітницькому житті міста і не тільки. Тому ми спочатку почали втілювати в життя те, чого не було в нашому середовищі, але чого потребували люди, і зокрема православна спільнота.

Усі проєкти «Лествиці» — це не плагіат, а авторські здобутки всього творчого колективу нашого братства.

— Чи могли б ви коротко нагадати про ваші проєкти?

— Не буду вдаватися в деталі, але перелічити, нагадати можна, навіть у хронологічному порядку.

Дитяча богословська школа, яку зараз, враховуючи особливості нашого часу, називають «Навчання в русі», така собі жива школа, що не стоїть на місці. Православна бібліотека працює в реальному часі та в інтернет-просторі. Це, на мою думку, непоганий інтернет-портал lestvitsa.dp.ua — я називаю його віртуальним клубом для молоді, заповненим нашими авторськими проєктами. Дитяча телевізійна програма «В гостях у Дуняші» виходить в ефір з 2003 року. Культурний огляд «Седмиця», музичний проєкт «Острів класики», кінематографічний проєкт «Міжнародна Кіноасамблея на Дніпрі» та інші.

Все це приємно розповідати, але якби у нас у «Лествиці» не було Божих людей, доброчинців і меценатів, то я не зміг би про це говорити. Велика їм подяка за жертовне служіння у видимі, а потім невидимі проєкти (їх не можна відчути фізично), але вони благотворно впливають на розум і душу. Бути меценатом і доброчинцем у місіонерській та просвітницькій справі, на мій погляд, — це особливе покликання і Божий дар.

— Від такої завантаженості ви не втомлюєтесь? Де берете сили й час? Ви вже майже 29 років є священником Свято-Троїцького кафедрального собору.

Почнемо з останнього вашого питання. Сили та натхнення черпаємо, служачи біля престолу Божого, через молитву подається зміцнююча особлива благодать Божа. Не менш важливою є підтримка і благословення нашого духовного отця, чудової людини – митрополита Іринея. Владика – свята людина, він не просто адміністратор, він молитовник і духовний наставник, у нього добра інтуїція щодо того, що потрібно нашому суспільству і що буде корисним для його душі. Митрополит Іриней має пряме відношення до «Лествиці» і її місіонерського служіння.

Чи втомлююся я від зайнятості?.. Напевно, ні, бо це моя стихія, моє життя, мій адреналін, моя потреба. І роблю це не через примус, а тому, що не бачу іншого шляху в своєму житті.

“Молитву доводилося читати під ковдрою”

Мабуть, всі ваші здібності закладені ще з дитинства? Вам 14 червня виповниться 60 років, розкажіть трохи про себе, про дитинство.

— Я народився на Західній Україні в сім’ї помірковано віруючих людей. З дитинства мене вчили молитися, особливо бабуся і тітка. Тому з молитвою «Отче наш» я, як і мої однолітки, зростав. Пам’ятаю, що під час Великого посту рідні переконували, що в цей час бажано молитися, ставши на коліна. Звичайно, для неспокійного хлопця, ще й у юному віці, це здавалося майже подвигом. Я навчався у музичній школі по класу баяна і труби, і бабуся завжди просила, щоб я вдома в піст не грав, а оскільки я її дуже любив, то виконував усе, про що вона просила.

Це ненав’язливе релігійне виховання закарбувалося в душі на все життя. Після закінчення Луцького культпросвітнього училища в 1980 році я вступив до Дніпропетровського металургійного інституту імені Брежнєва, тому що там був чудовий професійний духовий оркестр Народного звання, якому був потрібен «перший трубач». Жив я в гуртожитку, і щоб не збентежити мешканців кімнати, накривався з головою ковдрою і щодня читав молитву, яку пам’ятав з дитинства, — «Отче наш».

А коли і де відбувся ваш професійний музичний дебют?

На першому курсі навчання в інституті мене запросили працювати в оркестр Дніпропетровського українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, а також в джазовий оркестр під керівництвом Юрія Півака. Звісно, після закінчення, так би мовити, «металургійної консерваторії», я продовжив своє життя з тим, що я любив і про що мріяв — з музикою. Працюючи у філармоніях Івано-Франківська, Донецька, Дніпропетровська і в Москві, потроху (можливо, навіть і вимушено) почав писати свою музику. В житті мені дуже пощастило, тому що я грав у квартеті, потім тріо, а згодом у дуеті з відомим джазовим гітаристом Олександром Любченком, якого до сьогодні називають «народний гітарист України».

Дивно, але я зустрічав таких священників, які не завжди позитивно відгукуються про те, чим вони займалися до свячення, але я дуже вдячний саме музиці та композиторським навичкам. Адже головною мотивацією для написання музики для мене була людина: що вона переживає, відчуває, споглядання реальної краси світу і не тільки. Ось це і привело мене до усвідомленої потреби присутності Бога в моєму особистому житті.

Непростий вибір між музикою та служінням

Цікаво, а як священство прийшло до вас, або ви до нього?

— Ми нічого самі не вирішуємо. Є Божий промисел про кожну людину, головне — вчасно відреагувати на цей поклик. У 1990-х почав відвідувати храм, регент хору побачила молодого, довговолосого, з маленькою борідкою богошукача і запропонувала співати і читати на кліросі в нашому Свято-Троїцькому кафедральному соборі. Ось тут і почалися качелі — намагатися поєднувати і музику, і гастролі, і церковне послухання. Почав відчувати, що прийшов час все-таки визначитися. Подвійне життя мені не до вподоби, це не мій характер — ходити в храм співати-читати, а в той же час їздити на концерти.

Якось так сталося, що гастролі постійно пропонували нам у піст — то у Великий, то у Різдвяний. І я одного разу сказав: «Афіші більше не робимо в піст. Я грати точно не буду. Бо я не можу. Великий піст, Христос страждає, зовсім інша атмосфера і настрій, а тут ти вийшов на сцену, аплодисменти, крики браво… Почав відчувати свою нещирість і лукавство».

Мені в храмі ставало все комфортніше і приємніше. Мені взагалі подобалася і вражала драматургія та режисура богослужіння. Адже там все настільки символічно і творчо правильно, що я просто захоплювався.

Одного разу взимку я приїхав на фестиваль у місто Орел і пішов у кафедральний собор на службу. Після всеношної місцевий владика Паїсій (Самчук) всіх благословляв. Людей було небагато, і коли підійшла моя черга, він запитав: «Звідки раб Божий буде?». Я злякався, бо так близько з архієреєм ніколи не спілкувався.

«Батюшка?» — запитує владика Паїсій. Я кажу: «Ні, я музикант», а він відповідає: «З вас би хороший батюшка вийшов… Сім’я, діти є?». Відповідаю, що так. А він пропонує переїхати в Орел…

А я ж, поки їхав у поїзді на фестиваль, тільки про це і думав: як мені пов’язати життя з Церквою, багато ж не знав. Мене пропозиція просто ошарашила, мурашки по тілу пішли. Кажу: «Я не можу на таке питання відповісти. Я навіть не знаю, владика». І він пропонує: «Давайте так: ви прийдете до мене в понеділок, і ми з вами поговоримо». А в мене в неділю концерт, і ми відразу виїжджаємо, вже й квитки є. «Ну що ж, будете в Орлі — милості прошу. Заходьте до нас», — сказав він на прощання.

Після цієї розмови в моєму житті все почало змінюватися. Я написав отцю Іоанну Крестьянкіну листа про свої терзання, про те, що почав розуміти службу, трохи втомився, можу співати і так далі. Він відповів: «Це не найголовніше. Головне в житті — оволодіти духом християнської життя. І Господь без Вашої участі Сам усе влаштує».

Так воно й вийшло. У 1993 році владика преосвященний єпископ Кронід (Мищенко) рукоположив мене в діакони, а 5 серпня, на Почаївську ікону, — у священство, і мої внутрішні терзання закінчилися.

Мрії – про мир, стабільність, перемогу

–Які у вас є міркування про майбутнє “Лестниці”? Які плани?

Дуже хотілося б бути затребуваним з “Лестницею” ще хоча б 25 років!

Було така собі пісенька, яку багато хто знає: «Час мчить, наші змінюючи обличчя, час мчить, ми обираємо шлях» (я, так розумію, що автор тексту мав на увазі Христа). Будемо молитися і трудитися настільки, наскільки Бог дасть сил. Ви можете запитати мене, чи є нові ідеї, творчі рішення — так, є. Чи будемо ми втілювати їх у життя — якщо Бог управить, то так! Розумію, що для прийняття рішень і досягнення хороших результатів усім нам необхідно сприятливий час, щоб у суспільстві та нашій країні був мир, злагода, єдність, стабільність, перемога; немаловажно також одержати перемогу над собою. Якщо кожна людина буде боротися в собі зі старою людиною, перемагати пристрасті, гріховні звички, виривати з свого серця гнів, злобу, ненависть, то не лише в нашій країні, а й у всьому світі буде “тиша та гладь і Божа благодать”.

Дякую вам, отче Ігорю, за самовіддану працю на цій ниві викорінення зла і за це спілкування! Нехай Господь і надалі допомагає вам на цьому шляху, і нехай здійсняться всі ваші плани та мрії! Миру, здоров’я, щастя вам та “Лестниці”!